Точка зору
Lwów - to prawdziwy polis
08:49, 27.07.2007
Ja sam opuściłem Lwów mając zaledwie cztery miesiące - ale na swoje usprawiedliwienie mogę przytoczyć fakt, że nie była to moja decyzja... Dzisiaj mieszkam w Krakowie, mieście porównywalnym do Lwowa, chociaż w czasach austriackich to Lwów, jak wiadomo, był stolicą Galicji, tu rezydował namiestnik, tu było więcej pieniędzy, tu więcej budowano. Kraków był mniejszy i bardziej prowincjonalny.
Przez dwadzieścia lat mieszkałem we Francji, pod Paryżem, ale stamtąd jeździłem też do USA, do Houston, gdzie, począwszy od roku 1988, spędzałem co roku cztery miesiące: prowadziłem zajęcia z creative writing na miejscowym uniwersytecie (University of Houston). A jednak w r. 2002 postanowiliśmy, wraz z moją żoną, wrócić do Krakowa... Dlaczego? To, oczywiście, historia bardzo skomplikowana i wcale nie łatwa. W dodatku myślę, że moje pobudki były nieco inne od motywów mojej żony; dla mnie Francja była zawsze trochę macochą. Paryż podziwiałem, i wciąż podziwiam i lubię - lubię po prostu paryską ulicę, z jej niepowtarzalnym układem graficznym, na który składają się szyldy sklepów i kawiarń, chude platany, których pnie uwięzione są w metalowych kratkach. W zimie widzi się tu mężczyzn w czerwonych szalikach (zastępujących ciepły płaszcz), w lecie tłumy w kawiarnianych ogródkach. Podziwiałem miasto, ale nieco mniej jego mieszkańców, drażniła mnie atmosfera pewnej arogancji, tak kontrastującej z dobroduszną przyjacielskością Amerykanów...
W każdym razie teraz mieszkam w Krakowie i gdyby nie wrodzona ostrożność wykrzyknąlbym teraz, że jestem w tym mieście szczęśliwy. Z tym słowem należy obchodzić się bardzo ostrożnie - chętnie jednak wygłoszę pochwałę miast takich jak Kraków czy Lwów, czyli miast średnich, nie będących gigantami na miarę Londynu, Paryża czy Moskwy, zachowujących pewną równowagę między naturą i cywilizacją (gdzież są tak piękne parki i tak stare drzewa), przyciagających naukowców i artystów, ale i nie lekceważących wcale inżynierów czy techników... Inaczej mówiąc, mam na myśli miasta, które nie są stolicami, w których nie spotyka się najambitniejszych karierowiczów, dążących do ministerialnych foteli, miasta nieco spokojniejsze...
Myślę, że do takich właśnie miast należy przyszłość, że to tutaj życie może być najciekawsze: tutaj można - albo można będzie - połączyć interesującą pracę z intensywnym uczestnictwem w kulturze (teatr, filharmonia, dobre kina, spotkania i wykłady), tutaj da się też połączyć egzystencję miejską - a przecież wielu z nas lubi właśnie życie miejskie - z korzystaniem z bujnej przyrody, która otacza nasze miasta i zdaje się przyglądać nam z ciekawością: cóż też ci ludzie robią... W Paryżu, który tak dobrze poznałem, żeby zobaczyć najbliższe pole, najbliższą łąkę, trzeba wsiąść w samochód czy pociąg podmiejski i jechać, jechać, czekając, aż znikną domy i bloki i powoli spośród fabryk i magazynów tak zwanej Zone Industrielle, czyli Strefy Przemysłowej, wyłoni się zielona wieś.
Polska jest już w Unii Europejskiej, Ukraina zapewne dołączy do niej. Przypomina mi to mój pobyt we Lwowie w r. 2001: była to konferencja organizowana przez niemiecką partię Zielonych. Dygnitarze tej partii (między nimi sympatyczny Daniel Cohn Bendit) zapewniali wówczas Ukraińców, iż ich kraj nie ma żadnych szans na wejście do Unii. Ich apodyktyczność była dla mnie czymś zdumiewającym; posługiwali się między innymi argumentem, że Ukraina nie przeżyła nigdy wielkiego ruchu wolnościowego, tak jak Węgry w 1956, Czechosłowacja w 1968 czy Polska w 1980. Ale teraz, po pomarańczowej rewolucji, wszystko się zmieniło...
Wydaje mi się, że młodzi ludzie ze Lwowa powinni myśleć o życiu we Lwowie właśnie. Naprzód jednak niech wyjadą na rok, dwa czy więcej za granicę; nie ma lepszego przygotowania do życia we własnym mieście niż jego chwilowa utrata. To dość oczywiste, że warto poznać wielki świat, kraje bogatsze, lepiej rozwinięte niż nasze, mające lepsze uniwersytety i muzea (chociaż i ci, co lubią podróżować do krajów egzotycznych i biednych, też wiele się mogą nauczyć - przykładem może tu być Ryszard Kapuściński, wielki reporter, pisarz, który głównie przecież jeździł do Afryki i Ameryki Południowej). Ale później, po miesiącach czy latach spędzonych daleko od naszego miasta, dobrze jest do niego wrócić.
Ja wiem, Polska jest krajem, który przez emigrację stracił (i wciąż jeszcze traci...) setki tysięcy ludzi, w tym ludzi najlepiej wykształconych...
Nie można w tych sprawach przybierać tonu moralistycznego, zwłaszcza jeśli samemu się sporo podróżowało, kiedy jednak spotykam moich rodaków zagranicą i w Krakowie, to wydaje mi się, że ci, którym się życie udało tutaj, na miejscu, cieszą się jeszcze czymś dodatkowym, czego nie mają - nieraz o wiele zamożniejsi - Polacy w innych krajach. Czym jest to coś? Bardzo trudno to nazwać - ale zaryzykuję: myślę, że ci, co zostali we własnym kraju mogą mieć poczucie, że ich wysiłki, ich praca czy działalność, sumują się w jaiś sposób, łączą się z dobrem ogólnym, że ich życie ma pewną solidną ramę, która jest może niewidzialna, ale jednak istnieje wszędzie tam, gdzie pamięć o tych, co już odeszli zrasta się codziennie z osiągnięciami aktywnych pokoleń.
I może dlatego warto zostać u siebie, w domu, po to, żeby należeć do tej niewidzialnej całości, do wielkiej rodziny (która tak często nas irytuje, którą chceilibyśmy naprawić, zreformować) zwanej społeczeństwem. Grecy mówili prościej, o mieście, o polis, i może ich terminologia jest trafniejsza!
Przedstawiać Adama Zagajewskiego ukraińskiemu czytelnikowi byłoby zbędnym, gdyby... Gdyby Ukraińcy chociaż trochę lepiej znali Polskę i jej kulturę. Tu nie chodzi tylko o Ługańsk czy Chersoń. Obawiam się, że nawet we Lwowie mamy dużo osób wykształconych, które o Adamie Zagajewskim słyszały niewiele albo w ogóle. Zresztą jest to problem nie tylko Ukrainy: jakiś rok czy dwa temu podczas egzaminów wstępnych na studia wyższe w Polsce okazało się, że wielu polskich nastolatków nigdy nie słyszało o Ryszardzie Kapuścińskim.
Adam Zagajewski jest poetą. Poetą nieprzeciętnym. O nim stale się mówi jako o kolejnym kandydacie do Nagrody Nobla. Jego nieprzeciętność jest związana, między innymi, ze stylem życia, który on przez dłuższy czas praktykował. Jego zdaniem, prawdziwy poeta nie może mieć ojczyzny - powinien on raczej być wiecznym wędrowcem. Adam Zagajewski był pozbawiony ojczyzny, mając zaledwie cztery miesiące. Wywieziono go z rodzimego Lwowa w czasie przymusowego przesiedlenia Polaków z Galicji, która była już wówczas radziecka. Dorastał w Krakowie, w rodzinie i środowisku, gdzie wszystko, co było związane ze Lwowem, stanowiło prawdziwy kult, a każde wspomnienie o Lwowie było quasi sacrum. Odzwierciedleniem tej atmosfery jest jego znany wiersz „Jechać do Lwowa".
Oczywiście, chodzi tutaj o symboliczny powrót do Lwowa - gdyż prawdziwy poeta nie może mieć ojczyzny. W podobnym postanowieniu trwał inny słynny lwowianin - Stanisław Lem. On postanowił - i to postanowienie stało się jego pryncypium - nigdy nie wracać do swego rodzimego miasta, gdyż zbyt drogie były dla niego wspomnienia o nim i zbyt duże mogło być rozczarowanie do tego, co mógł zobaczyć.
Adam Zagajewski jednak przyjechał do Lwowa. Na jedną z konferencji, która odbywała się tutaj w 2001 roku. Nawet odwiedził „swoje" mieszkanie. Oczywiscie, teraz tutaj mieszkają całkiem inni ludzie. Zarówno to spotkanie, jak i ogólnie „powrót do Lwowa" okazały się bardzo poruszające. Około miesiąca temu Adam Zagajewski ponownie przyjechał do naszego miasta, tym razem - prawie incognito, z grupą swoich amerykańskich i francuskich przyjaciół literatów. Autor tych słów był przewodnikiem tej grupy i, korzystając z okazji, poprosił Adama Zagajewskiego napisać artykuł dla ZAXID.NET. Na co on się zgodził i dotrzymał obietnicy. Zamieszczamy oryginał i tłumaczenie tekstu. Szczególne podziękowania pragnę złożyć na ręce Zosi Iwanowej, Saszka Owerczuka, Jurka Prochaśki za pomoc w przygotowaniu tych tekstów do publikacji elektronicznej.
Sławko Hrycak
JECHAĆ DO LWOWA
Jechać do Lwowa. Z którego dworca jechać
do Lwowa, jeżeli nie we śnie, o świcie,
gdy rosa na walizkach i właśnie rodzą się
ekspresy i torpedy. Nagle wyjechać do
Lwowa, w środku nocy, w dzień, we wrześniu
lub w marcu. Jeżeli Lwów istnieje, pod
pokrowcami granic i nie tylko w moim
nowym paszporcie, jeżeli proporce drzew
jesiony i topole wciąż oddychają głośno
jak Indianie a strumienie bełkocą w swoim
ciemnym esperanto a zaskrońce jak miękki
znak w języku rosyjskim znikają wśród
traw. Spakować się i wyjechać, zupełnie
bez pożegnań, w południe, zniknąć
tak jak mdlały panny. I łopiany, zielona
armia łopianów, a pod nimi, pod parasolami
weneckiej kawiarni, ślimaki rozmawiają
o wieczności. Lecz katedra wznosi się,
pamiętasz, tak pionowo, tak pionowo
jak niedziela i serwetki białe i wiadro
pełne malin stojące na podłodze i moje
pragnienie, którego jeszcze nie było,
tylko ogrody chwasty i bursztyn
czereśni i Fredro nieprzyzwoity.
Zawsze było za dużo Lwowa, nikt nie umiał
zrozumieć wszystkich dzielnic, usłyszeć
szeptu każdego kamienia, spalonego przez
słońce, cerkiew w nocy milczała zupełnie
inaczej niż katedra, Jezuici chrzcili
rośliny, liść po liściu, lecz one rosły,
rosły bez pamięci, a radość kryła się
wszędzie, w korytarzach i młynkach do
kawy, które obracały się same, w niebieskich
imbrykach i w krochmalu, który był pierwszym
formalistą, w kroplach deszczu i w kolcach
róż. Pod oknem żółkły zamarznięte forsycje.
Dzwony biły i drżało powietrze, kornety
zakonnic jak szkunery płynęły pod
teatrem, świata było tak wiele, że musiał
bisować nieskończoną ilość razy,
publiczność szalała i nie chciała
opuszczać sali. Moje ciotki jeszcze
nie wiedziały, że je kiedyś wskrzeszę
i żyły tak ufnie i tak pojedynczo,
służące biegły po świeżą śmietanę,
czyste i wyprasowane, w domach trochę
złości i wielka nadzieja. Brzozowski
przyjechał na wykłady jeden z moich
wujów pisał poemat pod tytułem Czemu,
ofiarowany wszechmogącemu i było za dużo
Lwowa, nie mieścił się w naczyniu,
rozsadzał szklanki, wylewał się ze
stawów, jezior, dymił ze wszystkich
kominów, zamieniał się w ogień i w burzę,
śmiał się błyskawicami, pokorniał,
wracał do domu, czytał Nowy Testament,
spał na tapczanie pod huculskim kilimem,
było za dużo Lwowa a teraz nie ma
go wcale, rósł niepowstrzymanie a nożyce
cięły, zimni ogrodnicy jak zawsze
w maju bez litości bez miłości
ach poczekajcie aż przyjdzie ciepły
czerwiec i miękkie paprocie, bezkresne
pole lata czyli rzeczywistości.
Lecz nożyce cięły, wzdłuż linii i poprzez
włókna, krawcy, ogrodnicy i cenzorzy
cięli ciało i wieńce, sekatory niezmordowanie
pracowały, jak w dziecinnej wycinance
gdzie trzeba wystrzyc łabędzia lub sarnę.
Nożyczki, scyzoryki i żyletki drapały
cięły i skracały pulchne sukienki
prałatów i placów i kamienic, drzewa
padały bezgłośnie jak w dżungli
i katedra drżała i żegnano się o poranku
bez chustek i bez łez, takie suche
wargi, nigdy cię nie zobaczę, tyle śmierci
czeka na ciebie, dlaczego każde miasto
musi stać się Jerozolimą i każdy
człowiek Żydem i teraz tylko w pośpiechu
pakować się, zawsze, codziennie
i jechać bez tchu, jechać do Lwowa, przecież
istnieje, spokojny i czysty jak
brzoskwinia. Lwów jest wszędzie.
Redakcja ZAXID.NET wyraża historykowi Jarosławowi Hrycakowi serdeczne podziękowanie za przygotowanie tekstu dla naszego serwisu.
Точказору
Львів – це справжній поліс
Сам я виїхав зі Львова, маючи лише чотири місяці – але на своє виправдання можу навести факт, що це не було моє рішення... Тепер мешкаю в Кракові, у місті, яке часто порівнюють зі Львовом, хоч за австрійських часів саме Львів, як відомо, був столицею Галичини, в ньому резидував намісник, тут було зосереджено більше коштів, більше будувалося. Краків був меншим і більш провінційним.
Впродовж двох десятків років я проживав у Франції, під Парижем, але звідти їздив до США, до Г'юстона, де, починаючи з 1988 року, щороку проводив чотири місяці: я викладав creative writing у місцевому університеті (University of Houston). Однак у 2002 році разом з дружиною ми вирішили повернутися до Кракова... Чому? Це, звичайно, історія дуже складна і зовсім нелегка. До того ж, думаю, що мої мотиви були дещо інші, аніж моєї дружини; для мене Франція завжди була до певної міри мачухою. Париж мене захоплював. Я й тепер ним зачарований і дуже його люблю - мені просто подобаються паризькі вулички з їх неповторним графічним ландшафтом, який створюють вивіски магазинів і кав'ярень, тонкі платани, стовбури котрих ув'язнені металевими решітками. Зимою тут можна зустріти чоловіків в червоних шаликах (які замінюють їм теплий плащ), літом - натовпи у сквериках кав'ярень. Я був справді захоплений містом, але дещо менше - його мешканцями. Дратувала мене атмосфера своєрідної зверхности, котра так контрастувала із добродушною товариськістю американців...
Як би там не було, тепер я мешкаю в Кракові і, коли б не вроджена обережність, зараз би вигукнув, що я у цьому місті щасливий. З цим словом слід поводитися досить обережно - з великим задоволенням, однак, хотів би виголосити похвалу таким містам як Краків чи Львів, тобто середнім містам, не таким гігантам як Лондон, Париж або Москва, що зберігають певну рівновагу між природою і цивілізацією (хіба є ще десь такі чудові парки і такі старі дерева!), що притягують до себе науковців і митців, але водночас не відкидають інженерів і людей технічних професій... Інакше кажучи, я маю на увазі не-столиці, в яких не зустрінеш найамбітніших кар'єристів, що прагнуть міністерських портфелів, тобто міста дещо спокійніші.
Я думаю, що за такими містами майбутнє, що саме тут життя може бути найцікавішим; тут можна - або можна буде - поєднати цікаву працю з інтенсивною участю в культурному житті (театр, філармонія, добрі кінотеатри, зустрічі і виступи), тут буде можливість поєднати міську екзистенцію - а кожен з нас любить саме міське життя - із перебуванням на лоні природи, яка оточує наші міста і, здається, споглядає на нас з цікавістю: що ж ці люди роблять... В Парижі, який я так добре пізнав, щоби побачити найближче поле чи галявини, треба сісти в автомобіль або приміський потяг і їхати, їхати, чекаючи, аж поки не зникнуть будинки, багатоповерхівки і поволі з-поміж фабрик і складів так званої Zone Industrielle або Промислової Зони, вирине зелене село.
Польща вже є в Європейському Союзі. Україна, очевидно, приєднається до нього. Пригадую своє перебування у Львові у 2001 року - це була конференція, організована Німецькою Партією Зелених. Керівники цієї партії (між іншими, симпатичний Даніель Кон Бендіт) запевняли тоді українців, що їх країна не має жодних шансів на вступ у ЄС. Їх категоричність мене вразила; вони використовували між іншими аргумент, що Україна ніколи не пережила серйозного руху за свободу, як Угорщина в 1956-му, Чехословаччина 1968-го чи Польща в 1980-му. Але тепер, після помаранчевої революції, все змінилося...
Мені здається, що молоді львів'яни повинні думати про життя саме у Львові. Перед тим нехай однак виїдуть на рік, два чи більше за кордон; немає кращого приготування до життя в рідному місті, аніж тимчасова розлука з ним. Зрозуміло, що варто пізнати великий світ, країни багатші і краще розвинуті, ніж наші, які мають кращі університети і музеї (хоча й ті, які люблять подорожувати до країн екзотичних і бідних, теж можуть багато чого навчитися - прикладом може бути Ришард Капусціньскі, відомий репортер і письменник, який головним чином їздив в Африку і Південну Америку). Але пізніше, по місяцях чи роках, проведених далеко від свого міста, добре до нього повернутися.
Я знаю, що Польща - це країна, яка завдяки еміграції втратила (і надалі продовжує втрачати) сотні тисяч людей, в тому числі найбільш освічених...
У таких справах не можна брати моралізаторського тону, особливо тим, хто сам багато подорожує. Коли однак зустрічаю моїх краян за кордоном і в Кракові, то мені здається, що ті, яким життя вдалося тут, на місці, радіють ще чимось додатковим, чого не мають поляки, іноді набагато заможніші, в інших країнах. Чим є це щось? Дуже важко це окреслити - але ризикну: думаю, що ті, які залишилися у власній країні, мають шанс відчути, що їх зусилля, праця, діяльність в певний спосіб поєднуються із загальним добром, що їх життя має певну солідну підставу, яка є може невидима, та все ж існує всюди там, де пам'ять про предків зростається щоденно із осягненнями активних поколінь.
І може тому варто залишитися в себе, вдома, для того, аби належати до тої невидимої цілісності, великої родини (яка так часто нас дратує, яку ми б хотіли виправити, реформувати). Назва її - суспільство. Греки називали її простіше: місто, polis, і може, їх термінологія є найбільш вдала.
Представляти Адама Загаєвського українському читачеві було б зайвим, якби... Якби в Україні так мало не знали про Польщу та про її культуру. І мова тут йде не лише про її Луганськ чи Херсон. Боюся, що навіть у Львові є багато освічених людей, які про Адама чули мало або й зовсім не чули. Зрештою, це є проблема не лише України: який рік-два тому під час вступних університетських екзаменів виявилося, що значна частина польських підлітків ніколи не чула про Ричарда Капусцінського.
Адам Загаєвський є поетом. Поетом зовсім не пересічним. Про нього постійно говорять як про ще одного польського кандидата на Нобелівську премію. Його непересічність пов'язана, серед іншого, зі стилем життя, котрий він сам довгий час практикував. На його думку, справжній поет не може мати батьківщини - він має радше бути вічним мандрівником. Адам Загаєвський був позбавлений своєї батьківщини, коли йому було всього чотири місяці. Його вивезли з рідного йому Львова, під час примусового виселення поляків з на той час уже радянської Галичини. Він виростав у Кракові, у родині й середовищі, де навколо всього львівського існував справжній культ, а кожна згадка про Львів була майже святинею. Відображенням цієї атмосфери є його відомий вірш «Їхати до Львова».
Зрозуміло, що тут йшлося про символічне повернення до Львова - адже справжній поет не повинен мати батьківщини. Подібної постави притримувався інший славетний уродженець Львова Станіслав Лем. Він вибрав собі за принцип ніколи не повертатися до свого рідного міста - бо надто дорогі були спогади про нього, і надто сильним могло бути розчарування від побаченого.
Однак Адам Загаєвський таки приїхав до Львова. На одну з конференцій, котра проходила тут у 2001 році. Він навіть відвідав «свою» квартиру. У ній тепер, зрозуміло, живуть цілком інші люди. Ця зустріч, як і все «повернення до Львова», видалася дуже зворушливою. А який місяць тому Адам Загаєвський знову приїхав до Львова, тим разом - майже інкогніто, з групою своїх американських і французьких приятелів-літераторів. Автор цих рядків проводив екскурсію з цією групою, і, користаючи з нагоди, попросив у Адама Загаєвського про статтю для ZAXID.NET. Що він і зробив. Наводимо її мовою оригіналу й у перекладі. Хочу подякувати Зосі Івановій, Сашкові Оверчуку та Юркові Прохаськові за допомогу при підготовці цих текстів для електронної публікації.
Славко Грицак
ЇХАТИ ДО ЛЬВОВА
(Переклад Олександра Оверчука)
Їхати до Львова. З котрого перону їхати
до Львова, якщо не у ві сні, на світанку,
коли роса на валізах і власне родяться
експреси і торпеди. Раптом виїхали до
Львова, посеред ночі, удень, у
вересні
чи в березні. Якщо Львів існує, під
покровом границь, і не тільки у моїм
новім паспорті, якщо пропорції дерев,
ясени і тополі, усе ще дишуть голосно
як Індіани, а струмки белькочуть у своєму
темному есперанто, а вужі, як знак
м'який у мові російській, зникають посеред
трав. Спакуватися і виїхати, взагалі
без прощань, опівдні, зникнути
так, як панни непритомніють І лопухи, зелена
армія лопухів, а під ними, під парасолями
венеційської кав'ярні, слимаки балакають
про вічність. Тільки катедра зноситься,
пам'ятаєш, так вертикально, так вертикально.
як неділя і білі серветки і відро
повне малини, що стоїть на підлозі і моє
прагнення, котрого ще не було,
лише сади хвощі і бурштин
черешні і Фредро непристойний.
Було завжди забагато Львова, ніхто не вмів
зрозуміти усіх околиць, почути
шепіт кожного каменю, сонцем
спаленого, церква уночі мовчала зовсім
Інакше ніж катедра, єзуїти хрестили
рослини, листок за листком, а вони росли,
росли без пам'яті, а радість крилася
всюди, в коридорах і кавових млинках,
що самі обертались, у голубих
заварниках і в крохмалі, котрий був
першим формалістом, в краплях дощу і в
колючках троянд. Під вікном жовтів замерзлий первоцвіт.
Дзвони били і дрижало повітря, корнети
черниць, як шхуни пливли під
театром, світу було так багато, що мусив
бісувати безкінечно,
Публіка шаленіла і відмовлялася
полишити зал. Мої тітки ще
не знали, що їх колись воскрешу
і жили так довірливо і так поодиноко,
служники бігли по свіжу сметану.
чисті і випрасувані, у хатах трошки
злості і велика надія. Бжозовський
приїхав на лекції один з моїх
вуйків писав поему під назвою Чому.
Всемогутньому офіровану і було забагато
Львова, не поміщався у посуді,
розривав склянки, виливався зі
ставів, озер, димів усіма коминами,
обертався у вогонь і бурю,
сміявся блискавками, упокорювався,
повертався додому, читав Новий Завіт,
спав на тапчані під гуцульським килимом,
було забагато Львова, а тепер нема
його взагалі, ріс нестримно, а ножиці
тяли, холодні садівники як завжди
у травні без милості, без любові
ах почекайте, лиш прийде теплий
червень і м'які папороті, безмежне
поле літа тобто дійсності.
Та ножиці тяли, вздовж лінії і впоперек
волокна, кравці, садівники і цензори
тяли тіло і вінці, сікатори невтомно
працювали, як у дитячій витинанці
де потрібно вирізати лебедя чи сарну.
Ножички, ножики і бритви шкрябали
тяли і вкорочували пухлі сукні
пралатів і площ і кам'яниць, дерева
падали мовчки як в джунглі
і катедра дрижала і прощалося на світанку
без хусток і без сліз, такі сухі
вуста, ніколи тебе не побачу, стільки смерті
чекає на тебе, чому кожне місто,
має стати Єрусалимом і кожна
людина Євреєм і лише тепер у поспіху
пакуватися, завжди, щоденно
і їхати без тями, їхати до Львова, адже
існує спокійний і чистий як
персик. Львів є всюди.
Редакція ZAXID.NET висловлює щиру подяку історику Ярославу Грицаку за працю у підготовці цього тексту для нашого Інтернет-видання.
Переклад з польської - Олег Дух.
