Мені страшенно сподобався один етнографічний факт про тубільців Австралії. Там нібито існувало плем’я, яке тривалий час зберігало головні засади первісного життя, перебуваючи при цьому біля «білої» австралійської цивілізації.
Безпосередньо над поселенням тубільців пролягав повітряний коридор для літаків, що піднімались у небо зі злітних смуг аеродрому неподалік. Етнографи, які досліджували побут і уявлення тубільців, згодом виявили цікавий факт: ці люди принципово не бачили й не хотіли бачити літаків, які шуміли, гуркотіли та відкидали тінь упродовж десятків років, щодня по кілька разів пролітаючи над їхніми будівлями. Дослідники пояснювали цей феномен тим, що літаки просто не відповідали образові та картині їхнього світу. Вони не бачили їх саме тому, що не розуміли.
Хоч це й не надто коректно, однак цю історію можна використовувати у розмові про наших сучасників. Як умовність і метафору, звісна річ.
Я живу у країні, де значна кількість людей не бачить, бо не розуміє. Особливо, коли брати у розрахунок суспільно-культурний аспект життя. Розумію, що в різних людей можуть бути різні смаки, вартості й уподобання, які за визначенням вимагають терпимого ставлення. Наприклад, мені видається вельми симпатичним особистий потяг президента Ющенка до історії. І я розумію його донкіхотівський порив у минулому знайти підстави й основи для майбутнього країни. Впродовж п’яти постмайданних років на державному рівні бурхливо створювали видимість «роботи з минулим», яке було просто приречене прислужитися об’єднанню, здавалося б, безнадійно роз’єднаної нації. Ющенко, мабуть, усі ці роки почувався старанним навчителем, що намагався втовкмачити неслухняним учням правильну (читай – проукраїнську) візію історії.
Я досі не певен, чи входить у функції президента пропонувати трактування тих чи тих фактів історії. Це, мабуть, лише прерогатива східноєвропейських політиків – перетворювати минуле на засіб для досягнення політичної мети. Чи то шляхом пропонування «правильної історії», де багато мартирології, роздряпування ран та інших виявів ідеологічного мазохізму, як у нас. А чи шляхом консервування єдино можливих образів минулого, де замість ІІ Світової – Велика вітчизняна, русский мир і Сталін у ролі ефективного менеджера, як у сучасній Росії. В обох випадках підкреслюється самоцінність минулого, його абсолютна роль головної підвалини життя країни. І річ тут навіть не лише в тому, що хтось там, нагорі, намагається втілити орвелівський принцип «минуле – це майбутнє» шляхом маніпуляції суспільною свідомістю, а радше в тому, що минулим намагаються вбити сучасність.
Причому відбувається це з маніякальною планомірністю. Першою від реставраторів минулого страждає саме культура. Мільйони витрачають на відбудову гетьманських столиць і зруйнованих церков, хоч ніхто із «зодчих» насправді не замислюється, що відтворення архітектурних і пам’яткових реплік та копій сьогодні відбувається коштом невиданої книжки, некупленого для школи комп’ютера чи апарату УЗД для лікарні. Адже з мертвими, яких вони для абстрактного «народу» «відроджують» у камені та бронзі, набагато зручніше, ніж із живими. Але коли їм дорікнути, у них готова універсальна відповідь: «Ми відроджуємо історичну пам’ять». Десять років тому на польсько-українській конференції у Варшаві мені було по-справжньому соромно за державних культурних чиновників, які плутали поняття «культурна політика» з «політикою культури» і як найбільше досягнення культурної співпраці представили спорудження пам’ятника Шевченку в польській столиці. Пан Биструшкін, який тоді відповідав за культуру в Києві, так і сказав: «Це буде наша візитівка». Не підтримка польських перекладів української сучасної літератури або класики, не фінансування спільних художніх проектів, не відкриття української галереї, а кам’яна скульптура сумнівної художньої вартості.
Сучасна ж культура для офіційної України – справа маргінальна і глибоко незрозуміла. Так само, як і проблема модернізації, яку вони в єдиному пориві плутають із реставрацією. Але найголовніше, що ніхто не збирається змінювати ці глибоко хуторянські й загумінкові підходи до культури, оскільки жодна політична сила в Україні не має візії розвитку «тут і тепер». Ніхто не вносить до своїх програм таких пунктів, як Інтернетизація регіонів, створення центрів сучасного мистецтва або інститут підтримки перекладів з української мови за кордоном. Натомість має, приміром, прожекти перепоховання Степана Бандери в Україні, як Українська народна партія Костенка.
Справа, однак, у тому, що наша постсовєтська, постгеноцидна і постсоціалістична Україна на сьогоднішній день, об’єднана лише гривнею та футболом і роздерта ідеологічними та світоглядовими суперечностями, вже завтра може не витримати цих постійних танців на кістках. Для завтрашньої України wi-fi у найвіддаленішому куточку Полісся стратегічно і просто життєво важливіший від трипільського глечика, зведеного до головної культурної вартості. Для цього треба всього лише змінити картину світу – і нарешті побачити літак над своєю хатою.
Безпосередньо над поселенням тубільців пролягав повітряний коридор для літаків, що піднімались у небо зі злітних смуг аеродрому неподалік. Етнографи, які досліджували побут і уявлення тубільців, згодом виявили цікавий факт: ці люди принципово не бачили й не хотіли бачити літаків, які шуміли, гуркотіли та відкидали тінь упродовж десятків років, щодня по кілька разів пролітаючи над їхніми будівлями. Дослідники пояснювали цей феномен тим, що літаки просто не відповідали образові та картині їхнього світу. Вони не бачили їх саме тому, що не розуміли.
Десять років тому на польсько-українській конференції у Варшаві мені було по-справжньому соромно за державних культурних чиновників, які плутали поняття «культурна політика» з «політикою культури» і як найбільше досягнення культурної співпраці представили спорудження пам’ятника Шевченку в польській столиці. Пан Биструшкін, який тоді відповідав за культуру в Києві, так і сказав: «Це буде наша візитівка». Не підтримка польських перекладів української сучасної літератури або класики, не фінансування спільних художніх проектів, не відкриття української галереї, а кам’яна скульптура сумнівної художньої вартості.
Додати коментар (2500 знаків):